"Кам’яний стовп”
Монастир Миколая Малого на Печерську існував майже 800 років
Монастир Миколая Малого на Печерську існував майже 800 років
Видіння князя Мстислава
До революції нинішня вулиця Січневого повстання була Микільською. Вона поєднувала Двірцеву частину міста з Києво-Печерською лаврою, а починалася від могутньої Микільської брами. І форт, і розташовану поряд відому "казарму на перешийку” також іменували Микільськими. На розі вулиці височів ще й Микільський військовий собор, котрий у народі нарекли Миколаєм Великим.
Усі ці культові, військові та цивільні споруди дістали назви від стародавнього монастиря Святителя Миколая, який згодом охрестили Малим. Ось що розповідається про його заснування в народному переказі. 1113 року великий князь Мстислав Володимирович, син Мономаха, виїхав на полювання й заблукав серед пралісу. Довго продирався він крізь непролазні хащі, сподіваючись знайти дорогу. І коли на верхів’я дерев почав спадати нічний туман, раптом помітив яскраве світло. Князь наблизився до нього й побачив образ Святителя Миколая, що стояв на високому пні обабіч шляху, котрий він так довго шукав. Як пам’ять про цю чудодійну з’яву Мстислав побудував на тому місці храм, а при ньому заснував чоловічий монастир.
Цікаво, що споруджена Володимировим нащадком церква здавна відома ще і як Стовпова. Назва пов’язана з продовженням легенди. У багатьох історичних джерелах трапляються матеріали про загадкову муровану колону з ликом Миколая Мір Лікійських. Скажімо, у документі пізнього середньовіччя "Опис Києва в 1682 році” читаємо: "... кам’яний стовп, що проти Пустинно-Микільського монастиря”, стоїть посеред поля, на ньому образ Святителя Христова Миколая Чудотворця.
Ченці їли рибу тільки зі свого озера
Від пралісу, що колись шумів довкола церкви, наприкінці ХVІІ сторіччя лишилося голе поле. Місцевість ту найменували Довгою Нивою. Коли ж у 1715 році перший київський генерал-губернатор Дмитро Голіцин вирішив замість занедбаної дерев’яної церквочки побудувати кам’яний храм, то зупинився на досить оригінальному проекті — культовій споруді у вигляді стовпа. Кияни поставилися до задуму схвально. Саме тоді була поширеною назва Стовпова церква, або Слупська ("слуп” польською означає "стовп”). Приміщення було невеликим, але, крім головного престолу, там розташовувався ще один — в ім’я Дмитра Ростовського. Найбільшою цінністю парафії вважалася чудотворна ікона Миколая Мір Лікійських роботи візантійських майстрів. Її зберігали на найпочеснішому місці. Праворуч від головного вівтаря містилася інша стародавня ікона цього самого святого, перенесена з церкви на Аскольдовій могилі. Зачаровував прочан і чудовий восьмикінцевий кипарисовий хрест, покритий позолоченим абрисом із зображенням Спасителя. Цікаво, що на нижній його перекладці намальовано Миколая Чудотворця. Та найунікальнішим скарбом храму було рукописне Євангеліє, створене іноком монастиря Макарієм у 1411 році. Завдяки цьому історичному документові ми можемо відновити "біографічні” віхи монастиря, зруйнованого ханом Батиєм у 1240 році. Після возз’єднання України з Росією гетьмани Хмельницький, Виговський, Мазепа та імператор Петро І видали низку універсалів і грамот, які закріплювали за монастирем його законні володіння, відібрані свого часу уніатами. Окрім 30 міських торговельних яток, одного вітряка, а також сінокосів (у селах Гатному й Оболоні), Микільська чернеча обитель мала ще два озера біля Дніпра, де водилася риба. Звідси, мабуть, головним чином і постачали рибу до монастирської трапезної. Як зазначав у записках французький інженер Боплан, що перебував на службі у польських королів (1632 — 1648), "у Миколаївському монастирі (між Києвом і Печерами) ченці їдять тільки рибу”. На відомій різнокольоровій панорамі 1783 року поряд зі Стовповим монастирем зображено і план великого фруктового саду.
Та час не стояв на місці, на пустельну частину Печерська насувалася цивілізація. Спочатку тут виникла так звана Микільська слобода, де жили переважно монастирські піддані. Згодом уздовж дороги постали фешенебельні котеджі — будинки генерал-губернатора, коменданта Печерської фортеці та інших високопосадовців.
На початок ХХ сторіччя колишня Довга Нива стає густонаселеним міським кварталом. Та й Пустинно-Микільський монастир набув імпозантнішого вигляду: побільшало на його території кам’яних споруд, замінили маківку на монастирській дзвіниці... Але, як і колись, цей чарівний куточок милував око. Зі східного боку Стовпової церкви лежало урвище, і звідси відкривалися задніпровські обшири. З півночі, минувши фортечну браму, можна було вийти у знаменитий Маріїнський парк, а вузенька стежка від західної монастирської стіни вела до затишного Аносовського саду.
У тридцяті роки монастир закрили. Постало питання про його негайну ліквідацію й передання ділянки під житлові будинки. 1934 року прадавній дивовижний храм у стилі українського бароко зник. Через рік за проектом архітектора Йосипа Каракіса тут зведено висотний будинок для робітників "Арсеналу”.
Багато чого змінилося відтоді. Сьогодні квартал між пам’ятником арсенальцям та готелем "Салют” є завершеним архітектурним ансамблем. Але якщо зазирнути за його фасад і пройтися широким подвір’ям, у найнесподіваніших місцях можна виявити невеличкі острівці старовинного мурування. Залишки споруд колишньої території Пустинно-Микільського монастиря, як цятки, проступають на тілі давнього Києва. А разом з тим воскресають славні сторінки нашої історії...
Дмитро ЛАВРОВ києвознавець; взято з сайту газети "Хрещатик"
ДОВГА НИВА МИКОЛИ ПУСТЕЛЬНОГО
Дивна, кочова доля в цього монастиря-конкурента, підопічного і сусіди Лаври. Відриті на Дніпровському (тоді ще Микільському) узвозі в середині ХIХ століття дорожніми будівельниками печери з келіями, лежаками, графіті та рельєфами по лесу промовляють про часи найпізніше ХI—ХII століть.
Через шістсот років після Нестора-літописця створено перший друкований підручник історії для східних слов’ян. Інокентій Гізель збирав матеріали для цього свого «Синопсису» саме тут, на Аскольдовій, коли на верхньому плато, названому Довгою Нивою, були вже лише руїни, прикриті виноградниками. Гізель був одним із настоятелів храму Миколи Пустельного. І він, не сумніваючись, писав, що княгиня Ольга 956 року після повернення з Константинополя ось тут, в урочищі Угорському, поставила свою першу особисту церкву — Микільську, у пам’ять християнського імені убієнного тут її свояком Олегом Аскольда.
Всяка нормальна політична історія починається з каїнового гріха. Ми звикли відраховувати політичну історію своєї столиці з першої урочисто записаної на її каменях дати — 882 року, із державного перевороту і політичного убивства. У такому випадку Микільська церква на «Ольжиному дворі» ось тут, біля Провалля, на Угорському, ніби випереджала концепцію примирення правлячої сім’ї в лоні християнства.
У відомих списках «Ольжин двір» перетворюється в «Ольмин». Славні наші книгарі плутали і букви, менш схожі між собою, аніж «м» і «ж»...Тож останніх три століття любомудри обговорюють, ким же міг бути цей таємничий «Ольма», котрий поставив тут першого «Миколу» ще до Нестора... За такого ось тинянівського «підпоручика Кіже» історії Русі автор і нині ризикує нарватися на не одну анафему в академічних колах. Те, що на поверхні, завжди обурює.
Раки, леви і полози
А чого тільки не лежало на поверхні Дому Миколи вже на момент відкриття Колумбом Америки!
Лежали готичні руїни замка останнього незалежного київського князя Симеона Олельковича. Стояв поруч із ними курган великого тестя київських князів, половецького хана Тугорхана — заповідав, як видно, бабай покласти себе обличчям до рідного степу, що закінчувався Трухановим (Тугорхановим) островом. Стояв стовп (Слуп) із чудотворною іконою Миколи Угодника, покровителя мандрівників, рибалок, плотарів, дітей, жінок, безневинно засуджених і ув’язнених у темницях, Мирликійського Чудотворця. Зустрічав по дорозі до Нижнього («Старого») Пустельно-Микільського монастиря і до Лаври, й у Видубичі...
Тут, де тоді ще не було казарми понтонерів, але завжди був природний перешийок — Провалля починався не Печерськ — а після села Микільський Полик починався величезний Дім Миколи. На півдні Дім Миколи закінчувався лаврською стіною (із 1670-х років — валом), на сході — Дніпром, на заході — наростаючим Печерським містечком.
Але це був лише внутрішній обвід Дому Миколи. Сам дім нагадував різдвяну зірку з далеко і яскраво б’ючими променями. Залишки цього світла ще можна впіймати на київській карті — Микільська Борщагівка і Гатне на заході та південному заході, Микільська Слобідка монастирських гончарів і лозоплетів на лівому березі за микільскими ж островами Трухановим, Кучуковим й іншими. Далі — села смолокурів, дігтярів, поташників і тесль Бортничі і Княжичі. І ліс, по самі бориспільські степи — микільський.
На півдні — величезна нинішня «атлантида» на дні Кременчуцького водосховища, цілий Городиський (Градиський) повіт, зникла Чигрин—Діброва, змінили своє розташування Жовнин, Вереміївка, десятки сіл по степовому лівому березі... До Миколи там було приписано Пивогородиський монастир, що ховався під горою Пивиха, злизаний із карти ще катерининською секуляризацією.
Несподівано багато пергаментів, виписок із актових книг, грамот й іншого Микільського архіву було зібрано Київською Археографічною комісією. Збережена нині в архіві на Солом’янці її колекція відкриває дивний світ ранньокозацької волі, пейзажів, до яких цілком годиться гоголівське «рідко яка птиця долетить», та «істинно православних» «зем’янських» душ із істинно-поганськими іменами Горностай, Рак, Лисиця, Полоз...
Апофеоз-1690
Тією весни в Києві вибирали нового митрополита. Щойно укріпившись у Москві, 18-річний цар Петро був кращим другом щойно утвердженого в Батурині 50-річного чи трохи старшого гетьмана Івана. У Москві ще був патріарх, Петром не скасований, а в Києві ставили на митрополію Варлаама Ясинського. Загальний захват і братання закріплювалися красою, у той час небаченою.
Центром українсько-московського «світу», входом у рай земний, де дружать народи, стани і держави, став Верхній Микільський Виноград на Довгій Ниві. Сюди Мазепа виписав кремлівського потомственого кам’яних справ майстра Осипа Старцева, архангелогородця.
Цей архітектор, мотаючись від Кремля до Печерська й назад, за шість років співробітництва з тутешніми талантами зробив не просто Велику церкву Миколи Пустельного. Він, по суті, створив новий стиль, потужно окреслив ядро українського бароко, у роки українізації названого також «мазепинським бароко».
Фронтони на пагорбах, білі, схожі на маяк, площини, два баштовидні куполи по фасаду, головний портал, оздоблений різьбленим кам’яним виноградом. Той же виноград, що оповив весь інтер’єр, вікна різного світла і форм. Різьблений виноград на невимовному іконостасі, замовленому ще 1660-го року Созонтом Баликою із славнозвісного роду київських війтів-мерів. Дід його харчувався чоловічиною під час «кремлівського сидіння» поляків у Смутний час і залишив мемуари, від яких холонула кров у жилах, а онук передав свій внесок у храм Загального Миру.
П’ятнадцять років Микола Пустельний належав двом світам: «Старому» — на Аскольдовій могилі і «Верхньому» чи «Новому» — на Винограді. Старцев відклав цей виноград у свою душу та й поніс у Московію, і після Миколи вив і вив його кам’яні лози аж до свого геніального Крутицького Теремка...
А потім... А потім Петро заборонив усе кам’яне будівництво у своїх володіннях, окрім Санкт-Петербурга. І Старцеву залишалася одна дорога — у ченці.
У Івана Семеновича Мазепи був інший шлях. У Європу. Для його володінь цей шлях закінчився найлютішою ординською Азією, витоптаним виноградом зробленого і паростками задуманого.
Микола Пустельний теж був покараний. Його вбивали болісно, четвертували протягом понад двох століть.
Розбитий під Полтавою
Всяка пам’ять про те, що собор був «Гетьманським», підлягала винищенню. Герби на фронтонах збили. Через 80 років Микола втратив усі свої володіння, окрім хутора при селі Гатному. Ще через півстоліття, наприкінці 1830 року, ставили Ново-Печерську фортецю. Великого Миколу передали «військово-інженерному відомству», і особисто Микола І розпорядився іменувати його надалі Воєнно-Микільським собором. Для більшої переконливості в будівлях собору розмістили... арештантські роти.
Сам же Миколо-Пустинний Першокласний монастир перебирається впритул до старого «Слупа». До нинішнього метро «Арсенальна». Туди, де зараз світять вогнями казино, магазини і житлові вікна старих будинків для служивих Київського військового округу. При цьому практично вся сторона між «Арсенальною» і площею Слави залишилася заставленою будинками і крамницями «Микільського» відомства. Тут розвивалася найстарша в Києві книжкова торгівля Литова, співає архієрейський хор.
Вузька стежка зв’язує «Слупського Миколу» із терасами Аскольдового кладовища, де продовжує своє буття Миколо-Сильвестрівська церква, наступниця легендарного «Ольжиного двору». «Дім Миколи» закінчується тепер біля Дніпра Миколаївською каплицею, а на місці пам’ятника Ватутіну — Олександро-Невською церквою.
Жорна Печерська і Липок
Остання сторінка драми відкривається в 1918—19 роках. Монастир — вихідна позиція спочатку для українських військ, які штурмують червоний «Арсенал», потім — для військ Муравйова, котрий ще з Дарниці розважався прямою артилерійською стрільбою по собору і монастирських будівлях. У будинку для прочан тиснуться офіцери-ветерани Першої світової, не наважуючись виходити під будь-чиї знамена. Монастирський квартал занурюється в небуття значно повільніше і в більших муках, аніж «Титанік». Реквізують телефони, відрізають водопровід. Але Аскольдів наглядач Пилип справно продає з монастирських оранжерей живі квіти на братські й одиночні поховання бійців з усіх таборів...
Київський «підвідділ» приймає монастир у його останнього «капітана» єпископа Уманського Димитрія. 1927 року понад двісті парафій по п’ятірці-десятці збирають на відновлення Гетьманського собору. Але 1934 рік одним ударом поклав кінець і собору, і монастирю, і пам’яті про них. Окупанти зносять Аскольдове кладовище і ховають на його терасах своїх, після війни «зносять» і німців. Далі — мовчання...
…Я входжу в конференц-зал лівого крила колишнього київського палацу піонерів. Тут ми проводили літературні олімпіади, перекидалися записками ще в 70-ті роки. Десь тут — місце вівтаря й іконостаса Великого Миколи. Дзвіниця «потрапила» під готель «Салют»...
Великий Микола — це не Військовий собор. «Військовим» його пойменував Микола Павлович Романов. Святий Микола-Чудотворець Мирликійський був і залишився покровителем дітей і слабких, стражденних у тюрмах, і мандруючих на суші та на морі. Микільський собор ставився тут Старцевим як Собор загального примирення в Україні.
Два роки тому майстерня «Київпроекту» із Юрієм Мельничуком на чолі готувала пропозиції по забудові площі Слави у зв’язку з будівництвом торгового центру «Квадрат». Макет позначив собор на його старому місці, дзвіницю проектанти посунули так, щоб вона завершувала собою вулицю Суворова. Чи був це жест історичного розпачу?
Останнє слово ще не сказано. Там, під підлогою і підвалами в залі мого дитинства, невидимий оку і чутний лише серцю пробивається виноград.
Київський «підвідділ» приймає монастир у його останнього «капітана» єпископа Уманського Димитрія. 1927 року понад двісті парафій по п’ятірці-десятці збирають на відновлення Гетьманського собору. Але 1934 рік одним ударом поклав кінець і собору, і монастирю, і пам’яті про них. Окупанти зносять Аскольдове кладовище і ховають на його терасах своїх, після війни «зносять» і німців. Далі — мовчання...
…Я входжу в конференц-зал лівого крила колишнього київського палацу піонерів. Тут ми проводили літературні олімпіади, перекидалися записками ще в 70-ті роки. Десь тут — місце вівтаря й іконостаса Великого Миколи. Дзвіниця «потрапила» під готель «Салют»...
Великий Микола — це не Військовий собор. «Військовим» його пойменував Микола Павлович Романов. Святий Микола-Чудотворець Мирликійський був і залишився покровителем дітей і слабких, стражденних у тюрмах, і мандруючих на суші та на морі. Микільський собор ставився тут Старцевим як Собор загального примирення в Україні.
Два роки тому майстерня «Київпроекту» із Юрієм Мельничуком на чолі готувала пропозиції по забудові площі Слави у зв’язку з будівництвом торгового центру «Квадрат». Макет позначив собор на його старому місці, дзвіницю проектанти посунули так, щоб вона завершувала собою вулицю Суворова. Чи був це жест історичного розпачу?
Останнє слово ще не сказано. Там, під підлогою і підвалами в залі мого дитинства, невидимий оку і чутний лише серцю пробивається виноград.