| Головна » Статті » Історія УПЦ-КП |
Преосвященному Іоасафу, єпископу Кіровоградському і Новомиргородському
ВІДКРИТИЙ ЛИСТ Преосвященному Іоасафу, єпископу Кіровоградському і Новомиргородському УПЦ (МП) Взято з сайту Опублікував Андрій Головков Перегляди: 3230 Вівторок, 26 липня 2011, 09:32 Ваше Преосвященство! 13 червня цього року Ви відвідали смт Голованівськ, де освятили хрест під будівництво нового храму. Щиро вітаю вас із цим добрим почином. Приємно також і те, що Ви (і священики МП) декларуєте толерантне ставлення до вірних Київського Патріархату. Хотілося б відчути це й на ділі, адже ми – православні християни, тож повинні своїм життям і прикладом добрих взаємин свідчити про свою віру. Проте Ваша промова після вищезгаданого Богослужіння змушує замислитись, чи це щирі наміри. Згідно з Вашими заявами в Голованівську, Ви вважаєте: хто не в Московському Патріархаті, той не є православним, хоча і вважає себе таким. Також, на Вашу думку, таїнства й обряди, звершені в Православній Церкві Київського Патріархату, недійсні, бо нібито він розкольницький, безблагодатний і неканонічний та ще й анафематствуваний. Дозволю собі додати, що КП не визнаний світовим Православ’ям. Тож спробую за всіма цими пунктами дати відповідь через друковане слово, бо відповісти перед людьми Ви змоги не надали. 1.Київський Патріархат – «розкольницький», тобто розколов Православну Церкву в Україні. Чи насправді це так? Як відомо, у світовому Православ’ї не існує канонів, які встановлюють процедуру набуття автокефалії. Тому коли православний народ отримує державну незалежність, його Церква теж проголошує організаційну незалежність (автокефалію) і просить Церкву, від якої відокремлюється, та всі Православні Церкви світу визнати це. Процес визнання автокефалії часто розтягується на цілі десятиліття (а коли це зробила в ХV ст. Церква Московської держави, нинішня РПЦ, її автокефалії православний світ не визнавав аж 141 рік). У 1990 році, коли УРСР проголосила свій суверенітет у межах СРСР, Московська Патріархія, відповідно, надала Українському Православ’ю статус незалежної в управлінні. Коли ж Україна проголосила повну незалежність, Українська Православна Церква згідно з наданим їй правом провела 1–3 листопада 1991 року Помісний Собор – найвищий керівний орган місцевої Церкви. Делегатами Собору були: весь єпископат, представники духовенства, духовних шкіл і монастирів та мирян з усіх єпархій УПЦ. Собор одноголосно постановив: «Релігійна ситуація, що склалася в Україні в умовах проголошення незалежності держави, вимагає від Української Православної Церкви нового статусу. Собор вважає, що таким статусом має бути повна самостійність і незалежність, тобто автокефалія, як подальше утвердження самостійності Української Православної Церкви, заради уникнення розколу та ізоляції від Вселенського Православ’я, без порушення священних канонів, в ім’я збереження любові та миру... Собор вважає, що дарування автокефалії Українській Православній Церкві сприятиме зміцненню Православ’я в Україні, протидіятиме уніатській і католицькій експансії, служитиме примиренню та встановленню згоди... Собор одностайно засвідчує, що Українська Православна Церква має нині всі необхідні умови для свого повного самостійного буття» (Київський Патріархат – Помісна Українська Православна Церква : історико-канонічна декларація. – К., 2007. – С. 56–57). Це рішення настільки важливе, що його мали б розглянути на Помісному Соборі всієї Російської Православної Церкви. Його було скликано 2009 року, однак питання дарування автокефалії Українському Православ’ю не ставилось на порядок денний. Тобто його ні схвалено, ні відхилено. Тим часом Москві такий розвиток подій явно не сподобався, і, користуючись підтримкою КГБ Росії, Московська Патріархія схилила велику частину єпископів, які поставили свої підписи під рішенням Помісного Собору 1991 року, таємно зібрати так званий Харківський архієрейський собор у травні 1992 року. Цей собор, який усупереч канонічного права було скликано без благословення Предстоятеля УПЦ (його навіть не поставили до відома), підпавши таким чином під канонічне визначення самочинного зборища, прийняв різні рішення з грубими порушеннями канонів і Статуту Української Православної Церкви. Прикладом слугує хоча б те, що новообраний на цьому соборі предстоятель УПЦ митрополит Володимир (Сабодан) на той час навіть не був українським архієреєм, що є порушенням прямої вимоги Статуту. Таким чином так званий Харківський архієрейський собор знехтував постанови Помісного Собору, найвищої інстанції Української Православної Церкви, і прийняв завідомо незаконні рішення. Тому саме УПЦ (МП) несе повну відповідальність за вчинене організаційне роз’єднання. Чи ж доречно звинувачувати в розколі Київський Патріархат? 2.Тепер щодо благодатності. Про наявність чи відсутність благодаті можемо судити лише за її проявами в тій чи іншій Церкві, адже «Дух дише, де хоче» (Ін. 3:8) і Його не можна прив’язати до якоїсь організації чи людини, а тим більше розпоряджатися Ним. Згадаймо єврейський народ, який, будучи богообраним, через свої беззаконня був позбавлений благодаті. Згадаймо і слова Спасителя, Який сказав «По тому взнають, що ви Мої ученики, коли будете мати любов між собою» (Ін. 13:35). Митрополит Московський Філарет (Дроздов) на запитання про благодатність у різних Церквах відповів, що вона присутня в Православній Церкві, але про її відсутність в інших конфесіях він не вправі судити, бо «Дух дише, де хоче». Тому стверджувати, що благодать Святого Духа є тільки в Московському Патріархаті та відсутня в Київському (у межах єдиного Православ’я!), це хула на Духа Святого. До речі, підтвердженням того, що Дух дише в УПЦ КП, як і в УПЦ МП, є численні чудеса, які стаються із вірними обох цих православних юрисдикцій. Звідси й відповідь про дійсність таїнств і обрядів у Київському Патріархаті. Його тимчасове невизнання світовим Православ’ям аж ніяк не означає, що таїнства, звершувані в ньому, недійсні. Після визнання автокефалії автоматично визнається дійсність і всіх таїнств, тобто вони дійсні з моменту вчинення. Ось яскраві приклади, що сталися не в минулих століттях, а прямо на наших очах. У 1995 році УПЦ США і Канади, що з 10-х років ХХ ст. не були «канонічними», ввійшли до складу Вселенського Патріархату. І всі незчисленні хрещення, вінчання, похорони тощо, звершені у цих юрисдикціях, автоматично стали дійсними. Так само більш як сім десятиліть взаємно не визнавали одна одну Російська Православна Церква та Російська Православна Церква Закордонна. Коли ж кілька років тому возз’єдналися, то всі вчинені таїнства й обряди визнали законними. Так само станеться і з Українським Православ’ям, коли складуться належні політичні обставини. Цікаво, що Хрещення, звершене у католиків і навіть у більшості протестантських течій, визнається Православною Церквою, також визнаються всі інші католицькі таїнства. Тому дивним є заперечення їх дійсності в Православній Церкві – Київському Патріархаті. Більше того, немає жодних постанов Синодів та Соборів Російської Церкви і Московського Патріархату в Україні, які б стверджували про недійсність таїнств в УПЦ КП. Бо кожен поважаючий себе богослов розуміє, що якби РПЦ прийняла подібні документи, то світове Православ’я звинуватило б її в єресі: такі твердження суперечать догматам Православ’я (згадайте хоч би Символ віри щодо одного Хрещення). Тож Ви, владико, користуючись невіданням народу, проповідуєте йому не тільки розкольницькі, а й, по суті, єретичні ідеї. 3.«Неканонічність» УПЦ КП. Його невизнаність. Слово «канон» грецьке і перекладається як «правило» (дослівно – «мірильна палиця»). УПЦ Київського Патріархату свято дотримується канонів Православної Церкви, живе і керується виключно ними. Немає фактів усупереч цьому. Тому називати її неканонічною – прямий обман. Нагадаємо ще раз: канону, який би встановлював процедуру набуття автокефалії, не існує. Бо всі канони прийнято на Вселенських Соборах, а відбулися вони ще за часів Римської імперії, коли не було й поняття про незалежність її частин. Ось уже кілька десятиліть триває підготовка до Всеправославного Собору, на якому цю проблему, між іншими, має бути вияснено. Але чи відбудеться врешті-решт сам Собор – дуже велике питання. До речі, в такому становищі, як УПЦ КП, нині перебувають ще дві Православні Церкви: Македонська й Чорногорська, які відділилися від Сербської, колись єдиної в соціалістичній Югославії. Проте з ними Московська Патріархія доволі приязна. Це ще одне свідчення: несприйняття нашої автокефалії – справа суто політична, Російська Федерація використовує РПЦ (і УПЦ МП як її підрозділ), щоб утримувати Україну у сфері свого впливу. 4.Церква «анафематствувана». Загальновідомо, що Київський Патріархат не був ніде і ніким анафемований. Анафемі (відлученню) піддали нашого предстоятеля Святійшого Патріарха Філарета. Це зробила РПЦ, але ж ми до неї не належимо. Така анафема нечинна, бо здійснена в іншій автокефальній Церкві. Знаємо також з історії, що нерідко піддавали анафемі великих діячів, ієрархів (як-от Іоана Золотоустого), але потім мусили ці анафеми зняти, бо причиною їх були не релігійні, а політичні мотиви. У випадку з Патріархом Філаретом маємо те ж саме. УПЦ Київського Патріархату справді поки що не визнають інші Православні Церкви. Але це звичайна річ в історії світового Православ’я. Це невизнання не перекреслює місії Церкви, але, правду кажучи, не сприяє благовістю, ширенню Євангелія. Виникає питання: а кому це вигідно? Українцям? Ні. Всі ми хочемо об’єднання в єдину Церкву. Але умови, які висувають ієрархи Церков, різні. З боку УПЦ КП – возз’єднання в незалежній Церкві, а в УПЦ МП хочуть, щоб Київський Патріархат приєднався до них і всі ми знову стали частиною Російської Церкви. Але більшість українців із цим не згідні. Ми хочемо «у своїй хаті свою правду». От тому Київський Патріархат ніколи не піде на такі умови «єднання» Православ’я в Україні. На мою думку, найкращий вихід – скликати спільний Собор МП і КП, на якому затвердити курс на єднання православних в Україні в автокефальній Церкві. Обрати на цьому Соборі Патріарха і розбудовувати Православну Церкву й Українську державу. В такому разі ми швидко отримаємо визнання інших Церков світу. Станемо головною ідеологічною силою в Україні. Це буде добром для всього Православ’я, бо поява ще однієї Церкви-сестри стане найкращим свідченням розвитку Православ’я у світі. Лише так можна загоїти спровоковану російськими політиками рану розділення Української Православної Церкви. І саме цього так не бажає Московська Патріархія, що хворіє на цезаропапізм (підлеглість Церкви державі) та робить усе, аби не допустити цього. Зокрема, ставить вірних собі єпископів на українські кафедри, а ті вводять в оману простих людей. Дякую, Ваше Преосвященство, що прочитали мого листа. Звичайно ж, Вам добре відомі наведені аргументи, а от багатьом мирянам – ні. Вибачте за різкість висловів. Київський Патріархат і я, грішний, завжди готові до спілкування з Вами та іншими представниками Московського Патріархату в Україні на благо Православ’я й українського народу. З повагою благочинний Голованівського округу, настоятель храму Святого апостола і євангеліста Іоана Богослова УПЦ Київського Патріархату смт Голованівськ протоієрей Василь Гдешинський Церква.info за матеріалами Кіровоградської єпархії | |
| Переглядів: 706 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |