Вітаю Вас, Гість
Головна » Статті » Історія УПЦ-КП

Свобідна Церква краще служить спасінню свого народу
Свобідна Церква краще служить спасінню свого народу
Написав Олександр Заморока
Четвер, 27 жовтня 2011 22:55


Слово Святійшого Патріарха Київського
і всієї Руси-України Філарета
після Божественної літургії з нагоди 16-ї річниці
його інтронізації
(23 жовтня 2011 р.)

Ваші Преосвященства, всечесні отці, дорогі браття і сестри!

Дякую за привітання з 16-ою річницею моєї інтронізації. Але це свято не стільки моє, скільки нашої Церкви. Бо це Церква наша відзначає обрання Патріарха, утвердження себе вже не просто як автокефальної Церкви, а як Церкви з патріаршим достоїнством. І ми радіємо, що вже такий довгий час існує Київський патріархат.

Цього року ми відзначаємо 90-ліття собору, який проголосив автокефалію Української Церкви, святкуємо 20-ліття нашого собору, який відбувався у Лаврі 1991 року, який теж однодумно проголосив автокефалію Української Церкви і звернувся до Московського Патріархату і російського єпископату із закликом погодитись з нашою автокефалією.

Вони не погодились, але ми все одно є автокефальною Церквою, ми існуємо та розвиваємося. І як вони не борються проти нашої Помісної Церкви, в них нічого не виходить. Що б вони не застосовували, які б сили не докладали, а знищити Київський Патріархат уже не можуть.

Покладали надію на нового президента, але й це їм не допомогло, бо й новий президент підтримує те, за що виступає Київський Патріархат. Підтримує чому? Тому що ми підтримуємо незалежність Української держави. І якщо президент хоче бути українським президентом, то йому потрібна духовна підтримка Української Церкви. Тому і ця надія нічого не принесла.

Російська Церква обрала нового Патріарха – активного, розумного, енергійного, і він до нас зачастив. На рік приїжджає по п’ять раз. І з чим він приїжджає? Приїжджає з ідеєю «русского мира». А що це таке? Це насправді ідея та пропаганда нової імперії. Таку пропаганду українці відкидають. Бо ми вже в імперіях пожили – хочемо жити свобідно.

І Бог виконав наше бажання – дав нам і державу, і свободу, і Помісну Церкву – все дав. Тепер від нас залежить, чи цей дар утримаємо ми, чи ні. Якщо не утримаємо – то ми винні, не Бог. Бо Бог дав нам бажане. Тепер наше завдання зберігати Божий дар, примножувати його, зміцнюючи і свою Помісну Церкву, і свою державу.

У багатьох може виникати питання: а яка різниця для спасіння в якій Церкві бути – чи в Київському Патріархаті, чи в Московському, чи в Константинопольському? Хіба до нас наші предки не спасалися, не входили у вічне життя, коли були у Російській Церкві чи у Константинопольській? Входили. І тоді, коли були в Константинопольському Патріархаті 700 років, і тоді коли були в Московському Патріархаті більше 300 років. І зараз в Царство Боже входять віруючі і Московського Патріархату, і Київського Патріархату, й інших Помісних Церков.

А якщо все це так, то за що ми боремося, для чого ми витрачаємо свої сили, будуючи Київський Патріархат? Чи не даремно? Не даремно! Владика Димитрій у своєму привітанні перерахував ті роки, коли наші предки виступали за церковну незалежність і добивалися своєї Помісної Церкви. Невже вони були нерозумні чи даремно боролися? Не даремно!

Яка все ж таки різниця: бути в своїй Церкві, чи бути підпорядкованими іншій Церкві? Яке це має значення? Велике значення це має – бути свобідним, а не рабом! Відчуваєте ви різницю між рабом і свобідним? Відчуваєте! І всі ми відчули, коли дихнули повітрям свободи, ставши незалежною державою.

Так само і в Церкві. Коли Церква діє свобідно, тоді вона краще служить спасінню своєї пастви. Я хочу підтвердити це таким прикладом. Давня Київська Митрополія хоч і була в складі Константинопольського Патріархату, але діяла свобідно, бо її залежність була лише в тому, що Митрополит Київський отримував благословення від Патріарха. І що дала ця свобода Київській Митрополії? Дала те, що освіта в Київській Митрополії свого часу стояла найвище серед усіх Православних Церков. На початку XVII століття, в часи святителя митрополита Петра Могили ніде – ні на Сході, ні в Москві, ні в іншій Православній Церкві, автокефальній чи Помісній, не було вищих духовних навчальних закладів. А в Києві Києво-Могилянська Академія була – і це був світильник, який світив і на Схід, і на Північ. І те, що писали наші ієрархи, наші богослови, приймала вся Православна Церква. Хто написав перший сучасний Православний Катехізис, «Сповідання Православної Віри»? Київський митрополит святитель Петро Могила. І це Сповідання прийняли всі Східні Патріархи як загальне для цілого Православ’я. І Московський собор прийняв це сповідання.

В умовах свободи українське богослів’я розвивалось так, що сяяло на весь Православний Схід. В Київській Митрополії було надруковано першу повну слов’янську Біблію, було складено Требник, виправлено Служебник. Тут писалася знаменита полемічна література, тут діяли видатні проповідники. Тут святитель Димитрій Ростовський склав Четьї Мінеї – зібрання житій святих на кожен день року, яким і досі користуються.

І коли цар Петро побачив, наскільки українське богослів’я вище від московського, то возами вивозив випускників та викладачів з Могилянської Академії для створення у своєму царстві шкіл та для призначення на різні церковні посади. За рахунок цього московське богослів’я стало зростати – а українське занепало. І що ми отримали, опинившись у складі Московського Патріархату? Українського богослів’я немає, воно не розвинене, а є російське богослів’я, яке розвинулося за рахунок українського.

Все краще з України, з Київської Митрополії забирали на північ. Це ж наші, українські святителі просвітлювали Сибір! Ми дякуємо Богові, що Господь і це використав на благо Церкви Христової, що наші святителі просвітили Сибір світлом Христової віри.

Але все найкраще, що могло працювати тут – працювало там, в той час як наша Церква занепадала. У нас відібрали все – нашу історію, нашу мову, бо заборонили у Лаврській друкарні друкувати книжки українською мовою, нашу церковну архітектуру, бо заборонили будувати храми в українському стилі, а наказували будувати в так званому «синодальному», затвердженому в Петербурзі. Все забрали, до найменшого! На Різдво Христове забороняли співати колядки, в храмах прикрашати ікони рушниками – бо у Московській землі таких звичаїв не було, а хотіли, щоб Україна перестала бути Україною, а стала «Южно-Русским краєм», околицею Россійської імперії і все щоб у нас було однакове.

Тепер інше. Цього року ми відзначали 450-ліття Пересопницького Євангелія, на якому наші президенти приносять присягу. Що це за Євангеліє? Це Євангеліє написане слов’янською і українською мовою. Тобто наші предки вже пів-тисячоліття тому міркували про те, що слов’янська мова стає незрозумілою і вони дбали про те, щоб наблизити Священне Писання до розуміння кожної людини. А що дав нам Московський Патріархат? Він і досі наполягає твердо, щоб ми молилися і служили слов’янською мовою – мовою, якої ви в більшості не розумієте. Північним народам у Російській Церкві переклали Євангеліє та богослужіння – і перм’якам, і якутам, й іншим, китайцям переклали, японцям переклали – а українцям перекласти не тільки самі не схотіли, але й в Україні не дають. На словах не заперечують – а на ділі не дають!

А коли тепер ми стали свобідними, то відправляємо богослужіння українською мовою. Відчуваєте ви, дорогі браття і сестри, різницю – коли ви приходите в храм і слухаєте псалми, богослужіння, стихири своєю, зрозумілою мовою, і коли – незрозумілою? Відчуваєте, і я чув від багатьох, що їм краще молитися, коли богослужіння зрозуміле. А коли мова вам не розуміла, то ви й молитися не зможете.

То чи є різниця – мати свою Помісну Церкву, чи не мати, а підлягати іншій? Є різниця. Так ось заради того, щоб Церква краще служила спасінню свого народу, ми й хочемо, щоб наша церква була автокефальною, Помісною.

Ми зовсім не хочемо ворогувати з Російською Церквою, а хочемо жити, як брати. Ми разом були в одній державі, разом служили. Але Бог судив нам мати свою незалежну державу – і в Росії це повинні сприйняти. І вести народ до спасіння, а не проповідувати патріарху про імперію. Бо імперія в Царство Боже не приведе! А турбота про спасіння кожної людини приведе у вічне життя.

В чому сенс нашої боротьби? Не треба думати, що ми ломимося у відкриті двері. Не у відкриті двері ми ломимося, а в закриті двері. Ми хочемо їх відкрити, щоб віруючі могли зручніше досягати Царства Небесного. Бо Москва сама відкинула спілкування з нами, і коли інші Церкви хочуть спілкуватися – стає на перешкоді. Але рано чи пізно і ці двері відкриються, і з нами будуть спілкуватися – бо ми маємо одну віру та належимо до Єдиної Христової Церкви.

Ми, дорогі браття і сестри, повинні розуміти, що земне наше життя тимчасове. Рано чи пізно кожен із нас покине цю землю. Але покинувши землю не перестане існувти. І для кожного з нас не байдуже, як ти будеш існувати у вічному житті. Бо ми знаємо від Бога, що вічне життя є різне – є блаженне і є скорботне, блаженство і страждання. Знаємо? Знаємо! А думаємо і турбуємося про вічність? Не завжди і не всі. А треба думати всім, бо всі туди підуть. Так ось наша мета – нагадувати кожній людині: ти не розумна, якщо думаєш тільки про земне! Подумай про смерть, про вічне життя, подумай про суд Божий, якого ніхто не може уникнути! А для того, щоб увійти у блаженне вічне життя – слід своє земне життя звершувати за правдою, за Божим законом. І думати не про панування над іншими, не про імперію – а про пізнання волі Божої та її виконання.

Утверджувати віруючих у заповідях Божих і правді – це і є мета Церкви Христової. Якщо Церква не приводить до цього, то ми даремно носимо цей дорогий одяг, митри з дорогоцінним камінням, жезли. Навіщо все це, якщо не приводить до вічного життя ні тих хто носить, ні їхню паству?

Тому кожен раз, коли ми збираємося на подібні святкування, ми збираємося не для того, щоб похвалити патріарха, чи ще когось іншого. Збираємось ми для того, щоб утверджувати самих себе у вірі, у правді, щоб набиратися сили один від одного для виконання своїх архіпастирських і пастирських обов’язків. Для цього ми збираємося!

Збираємося для того, щоб утверджувати нашу Помісну Українську Православну Церкву. А ті сили, які борються проти нас, рано чи пізно будуть переможені. І ми в це віримо, бо Бог благословив нашому народу мати свою державу і свою Церкву. А хто бореться проти Української Церкви – той іде проти правди і перемогти не зможе. Тому ми впевнені в перемозі, покладаючись не на свої сили, а на Бога. І Бог допомагає, коли ми просимо.

Ми будемо ще не один раз збиратися і говорити про одне і те ж – про правду і Божі заповіді. Тому що істину треба постійно нагадувати, кожного дня, кожної години. Тоді благодать Божа буде діяти в душах. А якщо ми не будемо згадувати про Бога, про Страшний Суд, то диявол буде панувати нами.

Нехай Господь Бог допомагає нам і надихає нас. Я вам дякую, владики, що ви завжди приїжджаєте на це наше спільне свято, і вам, дорогі браття і сестри, що ви приходите, молитесь і нас надихаєте нас на працю.

А найбільше всі ми маємо дякувати Богу, Якому слава на віки віків!

Амінь!



Джерело: http://kievsvyat.kiev.ua/news/257-2011-10-27-20-58-23.html
Категорія: Історія УПЦ-КП | Додав: gatneadmin (04.11.2011)
Переглядів: 290 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]